Флешмоб "СВІЧА ПАМ`ЯТІ"

https://www.youtube.com/watch?v=_2ECspvY0Fc

ГОЛОДОМОР 1932–1933 рр.

Пам"ятаємо. Не забудемо. Немає катам прощення.

Другий за хронологією Голодомор стався через одинадцять років після 1921 року. За соціально-демографічними наслідками він виявився найтрагічнішим, а за методами та формами творен­ня перевершив усі Голодомори в Україні у ХХ столітті.

Хлібозаготівлі, враховуючи їх обов’язковість та карально-репресивний механізм виконання, виявилися одні­єю із фіскальних форм натурально-продуктових повинностей українських селян і стали головною причиною жахливої трагедії Голодомору.

ПРИЧИНА СМЕРТІ - УКРАЇНЕЦЬ

Понад мільйон загиблих - діти віком до 10 років. Цю страшну трагедію принесли на нашу землю московські окупанти.

Наш священний обов'язок - пам'ять про невинно убієнних українців. Мабуть, немає в Україні родини, яку не зачепила б ця трагедія.

В суботу, 28 листопада - поставте свічку... Це найменше, що ми можемо зробити заради вічної пам'яті тих, кого забрав Голод...

8 років тому у селі Великі Крушлинці на Вінничині випадково відкопали скляну пляшку із просом. Зерно пролежало у землі 80 років.

Пляшку закопав під деревом Семен Побережняк.

Чоловік сховав ту пляшку в кінці свого городу під коренем осики, коли у селян 1932-го року масово забирали усе зерно з обійстя.

Навесні чоловік хотів посіяти це просо, щоб врятувати сім'ю від голоду. Та не зміг знайти зерно з-поміж інших дерев. Забув, куди сховав. До кінця віку жалкував. що не зробив мітки на дереві. Не пробачив собі, що тоді від голоду у нього померла донька Юстина і її троє дітей – дві дівчинки і хлопчик. Усі спухли з голоду.

Відкопав пляшку його правнук у листопаді 2012 року.

- В кінці городу пеньок осики мішав оранці. Почав його викорчовувати. Вдарив сокирою по кореню. Земля розпушилася і я побачив дно пляшки, - розповідав Роман Сорока. - Через скло помітив зерна проса. Таке чисте, ніби його щойно насипали. Зерна почорніли тільки в горловині. Дід мабуть щільно наштовхав його в пляшку. У той час мама стояла біля мене. Кажу: "Дивіться, знайшов золото!" А мама відказала, що ці зернятка колись були дорожчі за золото. Цим зерном можна було б половину городу засіяти.

Ця пляшка із зерном зараз виставлена в краєзнавчому музеї Вінниці.

- Жорна! Бачиш, Оксанко: це просто жорна. Камінні і маленькі. В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.

А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. « Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – немає нічого. Божим духом тримаємось.»

Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: « Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…»

А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.

І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.

А, як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.

Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: «Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…»

І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась , а серцем за любов. І жила.

Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.

Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося та на дідових молитвах.

Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась...Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.

Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.

Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та, щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.

Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.

Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…

А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя.

- Чому ж – зозулине? - спитала Оксана. - Люди, як люди…

- Росія… Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і Росія заселяє відвойовані землі своїми дітками. І наш люд гине. Бо зозулята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом. Зозулятам багато треба. Все треба. Все, що є і ще більше…Більше… Більше!..