14 жовтня

Пора осіння. Шурхіт падолисту.

Покрови час... Ще у старі віки

Твою Покрову, Матінко Пречиста,

За щит собі обрали козаки.

Коли ставало військо їх до бою,

Над козаками був не тільки стяг:

Твій о́браз був у кожного з собою,

Що силу надавав їм для звитяг.

Віки минули, та не згасла віра,

Покрови храм – для Тебе, наче рай.

Та знову йде орда чужинця-звіра

На благодатний український край.

Своїм святим могутнім Омофором

Подай козацьким дітям захист знов.

Хай начувається поганий ворог,

Хай йде додому, звідкіля прийшов...

ПРИРЕЧЕНІ ПЕРЕМОГТИ 14 жовтня

                                      Покрова Пресвятої Богородиці.                                                      День українського козацтва.                                                            День створення УПА.                                                               День захисника і захисницць України.

Це велике християнське свято, яке має особливе значення для українців.

В Україні історія цього свята має глибокі корені. Хоча його запровадили ще за часів хрещення Київської Русі, проте найбільше почали шанувати Богоматір у XII столітті.

У народі свято Покрови Пресвятої Богородиці було пов'язане з тим, що листя чи сніг вже покривають землю. За легендами та переказами, в цей період запорізькі козаки вирушали до хуторів на зимівлю. Саме Покрова Пресвятої Богородиці вважалася найбільшим святом серед запорізьких козаків. Вони збудували чимало храмів, присвячених цій важливій події. 14 жовтня козаки традиційно обирали нового отамана.

Свято Покрови Пресвятої Богородиці вважалося днем створення УПА (Української повстанської армії).

А 2014 року Володимир В'ятрович (директор Українського інституту національної пам'яті) запропонував запровадили 14 жовтня День захисників України. 2021 року це свято перейменували на День захисників і захисниць України. В цей урочистий день ми вшановуємо всіх, хто причетний до цього високого звання, звання, єдиного для всіх. Священною є пам’ять про наші перемоги та про тих, хто їх виборював і платив найдорожчою ціною.

Легендарні… Так називаємо ми ті часи, за яких героїзм стає нормою поведінки. Місця, що уславилися масовою самовідданістю тисяч і тисяч бійців. Людей, які у пекельному вирі війни ціною життя здобули безсмертя, сміливців, котрі, зневажаючи смерть, попри все здолали її.

Сьогодні в кожному домі віддають данину шани й поваги тим чоловікам, хто в лиху годину війни мужньо боронив рідну землю, а також жінкам, які з тривогою і гордістю чекали на повернення з війни своїх синів, братів, коханих.

Війна.. І зразу перед очима зруйновані будівлі, спалені автомобілі та військова техніка, люди у підвалах, і молитва. Молитва за рідних, за тих, хто змушений був покинути рідну домівку через війну, молитва за Перемогу, а ще очі… Очі врятованих людей, які вийшли з пекла, очі наших захисників, такі зосереджені, суворі, і водночас такі добрі й рідні. Нас вивіз хлопець – Герой із самого пекла.

Ворог наступав і обстрілював місто, а наші вогонь у відповідь вже майже не вели, бо за їхніми спинами стояли люди. Якби вони відповідали – жертв серед мирного населення було б набагато більше… Наступного дня ми прокинулися від вигуків: «Евакуація, швидше, швидше!». Поки бігли лабіринтом коридорів бомбосховища до виходу – людей уже вивезли. Ми знову стали вагатися: можливо, ворога відіб’ють і вже не треба буде виїжджати… Так сиділи, аж за пів години забігає хлопець у формі: «Ви будете евакуюватися? Нумо, зараз тут пекло буде!». Тут знову почався обстріл – ми перечекали, вибігли, а побратими до хлопця: «Ти куди їдеш? Усе, вже більше нікого не встигнемо евакуювати». Він відповідає: «Значить, я вивезу двох. Але вивезу».

Дорогою бачили військових, які поверталися до нашого міста після того, як евакуювали людей. Бійці були вдягнені у спортивні костюми, під якими проглядалися бронежилети. І їхали не на військових машинах, а на легковиках ДСНС. Вже літала авіація, військові машини обстрілювали. А так бачили – людина у спортивному одязі, отже, мирний мешканець, і з ним пасажири. Таким чином хлопці врятували тисячі мешканців – вивозячи по двоє-троє. Одна історія мене дуже вразила: коли ми сиділи у бомбосховищі в лікарні, туди забіг військовий з автоматом, голосно кричав. Лікар зрозумів, що він не чує, і писав запитання на аркуші паперу. Потім я спитала, що сталося. Медик пояснив – чоловік вивозив людей у машині, якою доставляють хліб. По них не стріляли, але щось прилетіло неподалік, і водія контузило. Та своїх «пасажирів» він довіз цілими та неушкодженими. Це був командир бригади, що стояла у нашому місті…

Виїжджаючи з міста, ми бачили колону цивільних машин – розстріляних, із білими простирадлами. Подумки повертаюся до тих днів. І згадую очі цього хлопця – їх ніколи в житті не забуду. Боєць видивляється, чи немає на дорозі мін, а я його погляд у дзеркалі спіймала. Він каже: «А ми захоплені міста все одно відіб’ємо – я вам говорю як людина, котра воює з 2014 року. І все, що вони захоплюють, відіб’ємо. Запам’ятайте це!». І я вірю – відіб’ють, деокупують, усе зроблять наші Герої!

Ми мусимо знати та не забувати ціну війни й Перемоги.

Велика подяка захисникам та захисницям за наше мирне життя .

Віддаємо Вас під Покров Пресвятої Богородиці.

"Перемога Господня буде з вами"